Онкологічний діагноз стосується набагато більшого, ніж фізичне здоров'я. Він змінює відчуття безпеки, стосунки, уявлення про власне тіло та майбутнє. Про психічне переживання раку, жіночності, місце близьких і необхідність психологічна допомога бути частиною лікування розмовляємо з д-р Маргарита Тарейн.
Д-р Маргарита Тарейн є доктором клінічної психології в галузі аналітичної психосоматики онкологічних захворювань, клінічний психолог і психотерапевт. Навчається у психотерапії, психоаналізі та аналітичній психосоматиці в Болгарії та Парижі. Має багаторічний клінічний і викладацький досвід у галузі психоонкології, психосоматики та психотерапії у людей з тяжкими захворюваннями. Є засновницею та почесним членом Болгарської асоціації з психоонкології та частиною команди Інституту медичної психології, психоонкології та психосоматики.
Д-р Тарейн, що переживає людина, коли чує діагноз „рак“?
Незважаючи на прогрес медицини, онкологічні захворювання й досі асоціюються з безнадійністю. Момент дізнання про діагноз може бути шоковим. За лічені хвилини настає відчуття повного спустошення, ніби все життя перевертається – відчуття безпеки, впевненість у собі та житті, плани й очікування щодо майбутнього.
Це відкриває бурю болісних емоцій – страх, невпевненість, гнів, відчай, відчуття несправедливості. З'являються численні питання без чіткої відповіді, близькі також налякані, а звичне повсякдення, плани і мрії раптом можуть здаватися неможливими.
Це момент, у який надзвичайно важко зберегти відчуття реальності. З'являються катастрофічні припущення, втручаються старі страхи, упередження, неадекватні послання від оточуючих і заплутуючі поради.
Страждання не є лише психічним. Воно може мати фізичні, соціальні та духовні виміри. Переживання є різними для кожної людини, але зіткнення із захворюванням несе спільну тему – загрозу втрати, реальної чи припущуваної.
Іноді з'являється і заперечення – надія, що допущена помилка, що результати переплутані або що інша думка скасує діагноз. Це зрозумілі реакції. Зазвичай напруга поступово починає зменшуватися, коли стає ясно, що чекає попереду, вибудовується зв'язок з лікуючою командою і починається лікування.
Потрібен час, щоб пацієнт і його родина прийняли зміну та реорганізували своє життя відповідно до неї. Це не лінійний процес. Є кращі та важчі моменти – сумніви, знеохочення, втома, сльози.
Сльози не є поганою ознакою. Вони можуть бути частиною нормального справляння психіки з тим, через що проходить людина. Вони йдуть від нашого бажання жити.
Що відбувається з відчуттям жіночності у жінки з онкологічним захворюванням?
Діагноз може поставити перед жінкою дуже глибокі питання про жіночність. Жіночність, як і чоловічність, не може бути зведена лише до фізичних і статевих характеристик. Це також психічна позиція, яка вибудовується протягом усього процесу розвитку.
При онкологічному захворюванні тіло може значно змінитися. Жінка іноді має відчуття, що вже не впізнає себе. Тоді виклик полягає в тому, щоб, попри фізичні зміни, зуміти зберегти відчуття себе як жінки та можливість повноцінного емоційного і сексуального зв'язку.
Для деяких жінок саме цей важкий період перетворюється на можливість пережити себе та стосунки з партнером глибше й автентичніше – відкрити довіру, отримати підтримку і знайти відповіді на питання, які існували задовго до захворювання.
Як каже одна пацієнтка: „Рак допоміг мені відкрити стільки способів бути жінкою.“
Як можна цього досягти?
Наважуючись мислити поза видимістю і не обмежуючи самих себе уявними кліше. Коли ми не проєктуємо свої страхи на іншого, а можемо бути чесними і чутливими як до себе, так і до нього.
Настання хвороби іноді робить неможливим тривале уникнення важливих питань. Вона вимагає зміни, переосмислення і проходження шляху лікування не лише в тілесному, а й у психічному та життєвому плані.
Можуть з'явитися старі проблеми, які до того часу залишалися осторонь у повсякденні та у відчутті, що попереду безкінечно багато часу. Це болісно – несе страх, смуток і жаль. Але іноді повертає нас і до цінностей та пріоритетів, які ми залишили позаду.
З'являються питання, які вимагають, щоб їм приділили увагу. А разом з ними іноді з'являються і нові можливості.
Яке місце психологічної допомоги в онкологічному лікуванні?
Психологічна допомога має бути інтегрованою частиною медичного лікування.
Добра якість життя навіть при прогресуючому захворюванні не означає лише хороший медичний контроль над хворобою. Вона включає емоційний стан людини, її стосунки, можливість зберегти значущі ролі і продовжувати слідувати своїм прагненням попри захворювання.
У медицині досі існує тенденція залишати психічне на другому плані – як з боку фахівців, так іноді й з боку самих пацієнтів. Фізичне захворювання присутнє настільки сильно, що почуття та емоції можуть здаватися другорядними. Але вони не є неважливими для того, як людина проходить через лікування і своє життя під час нього.
Тому пошук психологічної допомоги не повинен сприйматися як капітуляція перед хворобою чи як ознака слабкості. Це форма адекватної турботи про себе і вираз високої культури здоров'я.
А яке місце родини?
Онкологічне захворювання не трапляється лише з окремою людиною. Воно входить у життя всієї родини. Близькі теж відчувають страх, невпевненість і безпорадність, а іноді у своєму бажанні допомогти можуть ненавмисно посилити напругу.
Пацієнт не обов'язково потребує безперервного заохочення чи наполягання бути „сильним“ і „позитивним“. Іноді йому просто потрібно мати змогу сказати, що йому страшно, що він втомлений або що не знає, що чекає попереду – і щоб хтось залишився поруч, не намагаючись одразу виправити його переживання.
Підтримка близьких надзвичайно важлива, але й вони самі можуть потребувати психологічної допомоги. Турбота про пацієнта включає й турботу про стосунки та людей навколо нього.
Як суспільство ставиться до онкологічних захворювань?
Соціальний контекст має величезне значення для того, як людина проходить через захворювання. Упередження, страхи, помилкові уявлення про лікування, харчування чи прогноз можуть додатково обтяжити пацієнта.
Сьогодні величезна кількість інформації в інтернеті теж може бути потужним джерелом тривоги. Людина, яка щойно отримала діагноз, легко потрапляє серед суперечливих історій, статистики, порад і категоричних тверджень, які не обов'язково мають стосунок до її конкретного захворювання.
Водночас суспільство ставить нас під постійний тиск бути у формі, стійкими, продуктивними, швидко відновлюватися і продовжувати рухатися вперед. Але переживання тяжкого захворювання має власний ритм.
Як фахівці і як близькі люди ми повинні мати достатньо терпіння, щоб дати пацієнту можливість проходити через те, що відбувається, у своєму темпі та у спосіб, який є можливим для нього.
Як суспільство ми повинні вміти відкрити трохи більше простору для страждання.