Пані докторе Тарейн, головним ворогом сучасної людини виявляється стрес – кожен лікар різних спеціальностей вказує на нього як на фактор ризику виникнення того чи іншого захворювання. Які червоні лампочки показують нам, що стрес у нас вже почав підривати наше здоров’я?
Час, у якому ми живемо, чинить серйозний тиск на нас. Наше життя зосереджене на досягненні, а не на переживанні. Стрес наче перетворився на трофей, яким ми пишаємось. Думаю, червоні лампочки – це відчуття пересичення та втоми, втрата відчуття задоволення, відсутність терпіння, поспішність, дратівливість. Ті моменти, коли людина не має сил і психічної свободи жити повноцінно. Коли вона відчуває, що її життя захоплене примусами і наче немає місця для неї самої у власному повсякденні. Важливим індикатором є й фізичні нездужання – поява різних симптомів, деяких легших і минущих, або серйозніших, як загострення попередніх скарг. Дослідження впливу стресу на схильність до хворобливих процесів доводять цей зв’язок і щодо тяжких захворювань.
Наскільки пандемія погіршила наше психічне здоров’я? Які найчастіші страхи у цьому зв’язку додатково підривають наше здоров’я?
Пандемія відбилася на нас у масштабах, про які, гадаю, ми ще не усвідомлюємо. Вона несе з собою дуже суттєве джерело тривожності й відчуття загрози – непередбачуваність. Усе, що виходить за звичні параметри, до яких ми звикли мислити, і за межі відомого нам, є серйозним випробуванням для нашої психіки. Страх – це страх смерті, розлуки, втрати близьких; страх провини за те, що можемо когось заразити і це призведе до фатального кінця. Думаю, майже немає пацієнта, який пройшов через госпіталізацію через ковід, і не пережив би тією чи іншою мірою зіткнення зі смертю. Ковід показав нам, що всі ми вразливі.
Що являють собою біофідбек та так званий аудіовізуальний захват мозкових хвиль як терапевтичні процедури, і при яких захворюваннях та станах вони застосовуються?
Це терапевтичні процедури, при яких за допомогою програмного забезпечення та спеціально розроблених пристроїв досягається немедикаментозна регуляція функціонування нервової системи та мимовільних процесів в організмі. У світовому масштабі вони широко застосовуються в лікуванні таких симптомів, як хронічний біль, втома, безсоння, підвищена тривожність, депресивність, гіпертонія, труднощі з пізнавальними функціями та ін. Застосовуються фахівцями, навченими роботі з ними.
Як проводяться самі процедури?
Під час процедури біофідбек-тренінгу до тіла кріпляться спеціальні сенсори, які надсилають сигнали на монітор, що за допомогою звуків або світла відображає частоту серцевих скорочень, дихання, температуру шкіри, потовиділення та м’язову активність. Так реакції на стрес візуалізуються безпосередньо, у момент і з силою, з якою вони виникають. На основі цього прямого зворотного зв’язку біофідбек-тренінг дає можливість тренувати пацієнта в досягненні контролю над мимовільними реакціями тіла, які провокуються стресовими переживаннями як частина терапії низки захворювань. Процедури аудіовізуального захвату мозкових хвиль є неврорелаксаційними і не вимагають активності з боку пацієнта. За допомогою окулярів із вбудованими світлодіодами та навушників до мозку подаються специфічні світлові та звукові пульсації. Зі зміною ритму та інших параметрів цієї сенсорної стимуляції заохочується поступова зміна мозкового збудження до станів глибокої релаксації, сну, спокійної концентрації або тонізування нервової системи. Апарат працює за різними програмами, специфічно спрямованими на конкретну симптоматику.
Чи є місце біофідбеку у вашій практиці і при пацієнтах з онкологічними захворюваннями?
У онкохворих пацієнтів ми використовуємо біофідбек для полегшення таких симптомів, як хронічний біль, втома, безсоння, кондиційоване нудота та блювання, а також підвищена тривожність, пов’язана з медичними втручаннями (наприклад, клаустрофобічні реакції під час проведення МРТ, панічні напади, пов’язані з певними процедурами тощо). Це допомагає зменшити негативні ефекти цих скарг на якість життя пацієнта та справляння з лікуванням, уникаючи додаткового медикаментозного навантаження і досягаючи ефекту швидшого, ніж той, що може настати від, наприклад, психотерапевтичної роботи. У пацієнтів з іншими захворюваннями, на які додатково впливають психічні фактори, або з легшими психосоматичними скаргами, процедури використовуються для підвищення усвідомленості пацієнта щодо його тілесних відчуттів і реакцій та регулювання таких змін, як підвищення пульсу, артеріального тиску, прискорене дихання тощо. Ще одне дуже суттєве застосування цих процедур – можливість дослідження несвідомих тілесних реакцій у зв’язку з певними емоційними переживаннями. Завдяки їм ми можемо безпосередньо фіксувати тілесні зміни, що виникають у зв’язку з певними болісними чи тривожними думками, спогадами, асоціаціями та ін.
Через які стани проходить людина, коли чує свій діагноз – рак?
Зазвичай настає стан, подібний до шоку та розгубленості, і неможливість мислити тверезо. Насуваються всілякі страшні думки та болісні почуття. Втрачається відчуття безпеки, уявлення про життя наче руйнуються. З’являються сильні відчуття загрози, втрати та нестабільності. Деякі люди кажуть, що після повідомлення діагнозу навіть не знають, як їм вдалося дістатися додому. Або що вони мали відчуття повної втрати ґрунту під ногами, навіть що божеволіють. У цей момент людина має критичну потребу в чомусь, за що можна вхопитися, у комусь, на кого можна спертися. Тому так важливо, щоб при повідомленні діагнозу лікарі обов’язково інформували пацієнта про можливі варіанти, якими б неясними вони ще не були, щоб дати йому якесь осяжне уявлення про опору, про шлях відтепер – тобто запропонувати пацієнту потенційне щось, за що він може вхопитися.
Який момент найважчий для кожного пацієнта і чому?
Найкритичніші три моменти – перший це той, що настає після встановлення діагнозу захворювання, перед початком лікування. Це момент невизначеності – очікування результатів, збирання думок, пошук лікарського закладу, страхи перед майбутнім лікуванням тощо. Інший критичний момент – це поява рецидиву або встановлення прогресування захворювання. Тут з’являється відчай. Відчуття пацієнтів зазвичай – це відчуття безглуздості їхніх зусиль, втрати довіри до лікування і до себе. Надія вже починає виглядати як наївність. Третій і найкритичніший момент – це вичерпання можливостей лікування. Дуже ключова проблема в психічному плані тут – це відчуття покинутості у пацієнта.
Коли втручання онкопсихолога, яким є ви, найефективніше?
Останніми роками разом з колегами, які працюють у сфері психоонкології, ми боремося за те, щоб психологічна допомога була не винятком, а супровідною частиною медичного лікування. Ці ініціативи були розпочаті дуже давно Асоціацією пацієнтів з онкологічними захворюваннями. Психологічна допомога має своє місце на кожному етапі хвороби – від діагностування, через активне лікування, до паліативної допомоги. Кожен з цих етапів ставить пацієнта та близьких перед специфічними труднощами, справлятися з якими можна значно допомогти.
Чи часті суїцидальні моменти у пацієнтів з онкологічними, невиліковними захворюваннями і в термінальній стадії? Як близькі можуть розпізнати, що людина перебуває в такому критичному моменті свого життя?
Суїцидальні думки у пацієнтів з прогресуючим захворюванням загалом рідкісні і зазвичай пов’язані з поганим контролем над симптомами. Найчастіше це також приводи для виявлення бажань щодо евтаназії. Вони можуть також бути зумовлені підлеглою депресивністю або спровоковані відчуттями безпорадності, неповноцінності та занепокоєнням пацієнта, що він є тягарем для своїх близьких. Коли вони з’являються, вони радше є думками, що проходять через розум, або висловлюваннями, які людина іноді кидає, але рідко трапляється, щоб вони реалізувалися в дійсний суїцидальний акт. Ці думки іноді супроводжують страхи, пов’язані з хворобою та процесом вмирання, тобто вони є свого роду заспокійливою спробою зберегти контроль над смертю. Тут я хотіла б підкреслити, що прогресуюче захворювання не обов’язково асоціюється з депресією, ще менше з суїцидальними думками, і коли є такі скарги, їх слід брати до уваги так само, як у здорових людей – як окрему проблему, на яку слід звернути увагу. Наприкінці життя багато людей встигають перебувати в доброму гуморі. У будь-якому разі суїцидальні думки сигналізують про недостатність, прорив у турботі про пацієнта в якомусь її аспекті – медичному (недостатній контроль над симптомами, відсутність зв’язку з підтримуючою лікарською фігурою, яка для пацієнта є джерелом безпеки і засобом зменшення тривожності) або психічному – якась нестача в емоційному зв’язку з пацієнтом і адекватності до його потреб у цей момент. Іншими словами, суїцидальні висловлювання – це заклик про допомогу.
Як психоонкологія може змінити ставлення онкохворого до своєї хвороби, до болю, до тотального краху в його житті, пов’язаного з безпорадністю, залежністю від турботи близьких?
Поява хвороби спричиняє «злами» в різних сферах життя людини, специфічні для кожного пацієнта. Наша робота полягає в тому, щоб виявити, де саме важливий «злам» для окремого пацієнта, і допомогти йому виправити, відновити щось навколо нього – через осмислення своїх уявлень, почуттів чи дій. Ми прагнемо обмежити обсяг відчуття краху, як ви кажете, запобігти його поширенню і допомогти пацієнту виявити свої можливості, повернутися до своїх сил, щоб почати щось знову будувати, іноді навіть краще, ніж раніше.
Чи справляє онкологічне захворювання руйнівний ефект на особисті та сімейні стосунки?
Захворювання зазвичай зміцнює й поглиблює стосунки в родині. Нерідко воно стає приводом для подолання старих конфліктів, для того, щоб люди зустрілися по-іншому і значно більше зблизилися. Але воно також може загострити давні проблеми. Хвороба – це лакмус для стосунків – правда про них виходить назовні.
Як мають ставитися родина та друзі до близької людини з тяжким онкологічним захворюванням?
Найважливіше, коли ми поруч із хворою чи стражденною людиною, – це вміти бути співвідповідними її стану та потребам. І не плутати їх з нашими! Бути поруч з нею там, де вона є. Супроводжувати її, поки вона йде шляхом до добра для неї в цей момент. Не нав’язуватися, не випереджати її. Іноді близькі з найкращих намірів допомогти насправді можуть виявитися дуже неадекватними – тиснути на неї, нав’язувати їй бадьорість і життя тоді, коли вона почувається так далеко від них, блокувати вираження її смутку і страхів, ставитися до неї як до безпорадної дитини тощо, і врешті-решт від усього цього залишити її повністю самою у власному переживанні. Ці речі є дуже частим приводом для депресій, пов’язаних із захворюванням. І якщо ми хочемо зрозуміти більше, що насправді відбувається з цією людиною (як і в наших інших стосунках), ми повинні вміти дати їй говорити – не перериваючи, не повчаючи і не радячи. Вміти дійсно почути її. Насправді дуже великий відсоток самої психотерапевтичної роботи полягає саме в цьому.
Джерело: zdrave.to